Коли прокинулась, подзвонила своєму Юрку, думаю, він якраз на роботу прокидатиметься, нормально. Заспаний голос у трубці без жодних проблисків прокидання змусив мене згадати, що у нормальних людей сьогодні неділя, тобто вихідний. В принципі, у розкладі баскетбольних подій нині теж вихідний. Але ж ми волонтери, майже орги, і це все блаженне діло нас не стосується.
Завтра розпочинається така штука, як FIBA Europe Couching Certificate. Двома словами по-нашому, як я то розумію, — підвищення кваліфікації для баскетбольних тренерів. А сьогодні всі оці поважні люди — їх, щоб ви розуміли, сім десятків, і всі поважні — з'їжджаються до місця проведення.
Готель їх, звісно ж, зустрічає. То не є великою проблемою сказати, що спершу вам треба поселитись, потім ознайомитись із оголошеннями на дошці справа від нас (там є розклади майже всього заходу), на 13:00 підійти отримати акредитацію і до кінця дня бути вільними. Проблема була особисто для мене в тому, щоб запам'ятати купу облич і надалі відрізняти, де в нас тренери, а де рефері, дошка об'яв для яких знаходиться зліва і яким ще треба видавати випрані речі і відповідати на геть інші питання. З обличчями в мене погано... Але наші поважні гості — інакше б вони не були поважні — уміють з двох слів і виразу обличчя дати тобі зрозуміти, з якої вони target group.
Трохи веселіше було роздавати акредитації. Сумарно до рук тренерів потрапляв нічогенький пакуночок, який треба було спершу зібрати, посортувати і тепе. Цим займалась Оля і я маю сказати, що вона молодець. Майкл, очевидно, теж, бо враження від нього тільки хороші — свій шматок справ він знає добре. Оскільки на welcome desk'у вся ця радість не вміститься, то тренерів довелось водити у кімнатку, куди все вмістилось. По одному, ги-ги. Ні, насправді нічого такого, але я собі щойно подумала, що, мабуть, це все-таки можна назвати потішним :)
Я побачила процес прибуття гостей з іншого боку, це ніби після заглядання через вікно у приміщення зайти всередину і почати виглядати з вікна: ти там уже був, і знаєш, але все одно ж цікаво. Наприклад, почитати смс про приліт гостя, які — я ж знаю — я сама писатиму сюди через кілька годин і навіть знаю, хто їх читатиме. Дивне таке відчуття :) Ну і, звісно ж, не обійшлось без підторможування, певне, моя оперативна не звикла до таких умов. Олександр питає мене, а де ж обідатимуть тренери, і я відповідаю, що I don't know. За хвилину пелена спадає: твою дивізію, мені ж учора робили екскурсію і показували не тільки ресторан, а ще й ряд, де вони сидітимуть. Ганьба забудькам...
Я пообідала якомога пізніше, знаючи, що попереду іще одна довга зміна — не дуже хотілось приїхати і одразу ж просити щось пожувати. Хоча внутрішній голос мій дуже сподівався, що на нашій стійці в аеропорту буде печиво і пожувати таки буде що :) Дорога в метро до станції Харківська з Алісою Селезньовою минула досить швидко. І я навіть впіймала Skybus до того, як він закрив двері і мав рушати :) Було дуже славно ще потеревенити з Веронікою по дорозі до аеропорту, спіймала її в цьому ж автобусі.
На нас припала друга половина гостей, мені здається, було справді фактично пополам першій зміні і нам. Ми були чемні, правда. Ммм, не стовбичили перед самими дверима виходу в термінал — кажу ж, нас важко не помітити там, де стійка і банер, і всяка всячина; та і люди інколи товпились біля тих дверей якось аж неприємно.
 |
| Мої напарники за роботою |
Якось одного разу сплутала номери телефонів і потурбувала не того водія. Якщо отримаю втик і шлагбаумом по шиї від координаторів — то цілком заслужено. Ганьба... Ще раз.
Якийсь шматок часу я вперто просила дати мені подушку і змагалась зі сном. Не подумайте, виспана, просто втомилась. Втома ж, як відомо, якщо нема змоги лягти, виливається у ... так скажемо, зірваний дах.
"Йшов четвертий день чемпіонату, ми відривались, як могли..." ;)
 |
| Згода на публікацію фото отримана ;) |
Зважаючи на вчорашні події, народився такий коментар до фото:
"Ви не повірите, але це той самий хлопчина, який не пускав до Палацу Спорту дві газельки з Беркутом :)"
У Борисполі легше відбувати зміну, ніж в готелі. Звісно, волонтери мають бути обличчям організаторів: привітними, чемними і всяке таке, тримати марку, коротше кажучи. Але в аеропорту час, протягом якого себе треба тримати в руках, порівняно короткий — ближче до виходу гостей і поки спілкуєшся з ними; решту часу можна розслабитись і попустити віжки. У готелі так не вийде, бо будь-яка стороння людина, яка проходить в іншому кінці залу, може йти до тебе, і немає фіксованого моменту, коли цю людину очікувати коло стійки, до якого можна підготуватись. А значить тримати себе у незвичних загалом рамках — довго і з незвички важко.
У Борисполі в мене було три зміни разом із сьогоднішньою і більше не буде. Чесно скажу: жаль. Коли Людочка запитала мене, чому я не відмовилась від цих змін (і далеко ж, мовляв, і тепе), я не надто мала, що відповідати. По-перше, я не бачила, що вони у мене взагалі є: я подивилась на дати, але не на місця; по-друге, мені було якось однаково. А ще по-третє, десь там, хотілось спробувати і це теж. Зараз я дуже рада, що ці три зміни у мене були. Я "проволонтерила" їх і з двома чудовими людьми, Веронікою і Андрієм, знайомству з якими дуже рада і яким страшенно вдячна за всі приємнощі.
Ближче до 11-ї вечора дзвонить Наталя з готелю, сказати, що зранку мені на зміну на 8 годину ранку. Добре, нема питань. "Ти ще в Борисполі?" — Ага. — "(зітхає) А я ще тут :)" Голос замучений в кінець. Йшов четвертий день чемпіонату... Не знаю, як хто, але координатори ACMTRN уже дехто з червоними очима і часом — на автопілоті.
Отакі-то справи. Треба швиденько використати свої кілька година на сон. Казала Андрієві так хитро: а ти знаєш, скільки годин максимум можуть працювати волонтери за законом? А він мені: ну але ж тобі давали шанс відмовитись, ти цього не зробила...
Залізобетонна правда :)
Завтра на зміну!
Немає коментарів:
Дописати коментар